Дуже сподіваємося, що ви сумували не менше нас – людей, що роблять “Амальгаму”. Ми вирішили спробувати ще раз – без обіцянок і красивих слів, без гасел та ярликів. Ми просто будемо робити інтернет-видання “Амальгама” таким, яким бачимо його самі. Але що більш важливо – ми будемо робити його для вас, любі наші читачі.

Поїхали!

Яркие и запоминающиеся жители мультфильмов анимэ и комиксов манга свободно разгуливают по улицам заоблачного Токио. Аккуратно продуманный стиль, по-японски точно подобранные аксессуары, многочисленные приветы Европе, обрамленные в родные модные традиции. Акцент на прически, обувь, сумки и головные уборы! Излюбленные школьницами гетры подверглись очередной реинкарнации и превратились в лосины, которые в Японии с чем только не носят. Туники, удлиненные платья, многослойные наряды нашли комфортное место обитания теперь не только в Токио - очень жизнеутверждающий и оптимистичный уличный шик хараюку все чаще мелькает на улицах всех больших городов мира.

А начиналось все с подростков, которые любят прогуливаться по модным кварталам столицы Японии.  «Эпицентром» японской моды являются несколько фешенебельных кварталов на западе Токио – этот район известен как Хараюку (Harajuku). Там уже давно никто не оборачивается на людей в бриллиантах и мехах, молодых людей с зелеными волосами или в экстравагантном костюме панды. Буйная фантазия молодых жителей Страны восходящего солнца и наличие множества бутиков и лотков породили настоящее чудо уличной моды и мощнейшее средство для самовыражения. Многие считают, что внимание масс к хараюку привлекла американская певица Гвен Стефании – так даже называлась одна из ее песен.  Но этот популярный стиль одежды придумала не она и развивается модное поветрие не зависимо от ее творчества.  Как и любое направление уличной моды, хараюку достаточно трудно описать, так как оно постоянно развивается и проявляется по-разному.  Попробуем разобраться хотя бы в основных моментах.

В последнее время эклектика (смешение стилей) обрела чрезвычайную популярность – эта тенденция считается крайне модной.  Уже не считается дикостью надеть костюм с кедами или пальто с кроссовками.  Чем ярче контраст между отдельными предметами гардероба – тем лучше.  Главное, чтобы нравилось.  Если в Японии все начиналось с внедрения в современный «прикид» кимоно и сандалий гета, то в нашем случае можно попробовать совместить вышиванку с джинсами или дополнить современный наряд народным домотканым поясом.

В хараюку преобладают яркие тона – чем пестрее, тем лучше.  Обязательно нужно надеть побольше разнообразной бижутерии – бусы, кулоны, массивные серьги, браслеты.

Особым почетом пользуется все, на чем изображены мультяшные герои. На сумку или рюкзак можно нацепить кучу брелков, значков или даже мягких игрушек.  Всего должно быть настолько много, чтобы при любом движении обладательница всего этого великолепия издавала мелодичное позвякивание.  Аксессуары не должны сочетаться между собой, наоборот – пояса, сумки и обувь должны быть кричащими и разноцветными.

Еще одна тенденция современной моды, присущая хараюку – многослойность наряда.  Майки и футболки поверх блузок и рубашек, разнообразные свитера, кофточки и жилеты, платья с леггинсами, в общем сто одежек и неважно – с застежками или без.  Также очень популярны оборочки – они придают необходимую для этого стиля фактурность.

Индивидуальность каждой вещи приветствуется как никогда – перешить, подрезать, перекроить, расшить бисером, украсить аппликацией или нашивкой – главное, чтобы ни у кого такого больше не было.  Все средства хороши, лишь бы был достигнут драматический декоративный эффект.

Нельзя не упомянуть о прическах и макияже.  Приветствуются «хвостики», бантики, яркие заколки (не менее цветные, чем сами волосы, которые заядлые модницы и даже модники красят во все цвета радуги).  О «боевой раскраске» и говорить нечего – краситься нужно не жалея средств и времени, с явным преувеличением. 

На первый взгляд может показаться, что хараюку - это какой-то винегрет из хаотично совмещаемых вещей, но это не так.  Если присмотреться, то станет ясно, что каждый наряд тщательно продуман, а любая деталь находится на своем месте.  Мы все хотим быть собой и, в первую очередь, одеваться, как нам нравиться.  Пускай это не будет полноценный сумасшедший наряд в стиле хараюку – мы с вами не в Японии, но яркие гетры, шарфик и креативный головной убор гарантировано улучшат настроение тебе и окружающим, особенно на фоне пока еще серых мартовских улиц.  

Примеры моды хараюку:

http://blog.fashiontime.ru/2005/12/18/sreet-fashion-foto/

http://blog.fashiontime.ru/category/moda-i-stil/yaponskaya-moda/

SITA

Робота. Улюблена. Улюблена чи ні, а від неї й коні дохнуть. Перевіряти таке сказання не варто і безглуздо. Краще поїдемо „на море”.

Зібрали чемодани, утрамбували валізи і задоволені, як слони, у передчутті теплого сонячного проміння і ласкавих синіх хвиль, обираємо стратегічне місце дислокації з подальшою окупацією на кілька тижнів чи днів (у кого на скільки вистачає…..еее…. спецпідготовки). Доречі, наслухавшись численних настанов бувалих першопроходців, не забули утиснути до валізи пірнальну маску. 

Як зазвичай водиться, дома ми все вже знаємо, все бачили. І сміх - бачили, і гріх - бачили. Інша справа - закордон. Тут вже затаїлася якась підступна інтрига, який він той „закордон” і що в ньому, взагалі, знаходять такого „закордонного” інші окупанти? Тим більше, якщо десь у вас в душі живе черв’ячок природної цікавості, то вже все – і вночі снитиметься….

Першу вилазку будемо робити кудись поближче. Тут є два варіанти: або Туреччина, або Єгипет… Обираємо останнє. Не сперечаємося.

Країна небаченої зими. Небаченої, тому що її там нема. Відповідно, ніхто й не бачив. Ще з віконця літака цікаво споглядати пісочно-темно-землисте рельєфне полотно, яке нагадує фотографії інопланетної оболонки. Пагорби і долини утворюють чудернацькі малюнки, схожі на долини висушених річок. Але то не пустеля.

Вабить Єгипет своєю історичною таємничістю та екзотичністю. Над загадками єгипетських фараонів досі ламають голови вчені та науковці. Влада фараона була священною, оскільки була втіленням Божественного Закону. Але по суті, влада належала Богу-творцю. Цар-фараон виконував на землі його волю і був лише провідником Божественної сутності, чим і користався безбожно. Тож у підніжжя гігантських пірамід є де потренувати власну фантазію.

Насправді, щоб подивитися все, що варте уваги, треба відвідати цю країну неодноразово, ніби смакуючи по шматочку великий і спокусливий пиріг. Ковтати такий „пиріг” одним махом не рекомендується, шкідливо для здоров’я.

Нажаль, єгипетські міста характеризуються великими контрастами. Привабливі та пристойні картинки пропонуються туристам лише в центральній частині міста та на території готелю. Крок вліво, крок вправо – і вашим очам відкривається пейзаж жахливої убогості та одноманітності.

Важливий момент – Єгипет – це арабська країна. Звичаї у них свої, і сприймають навколишній світ вони теж по-іншому. Цікаво, що для туристів вони роблять велику поблажку, яка полягає у відомому законі бізнесу „клієнт завжди правий.” Тобто намагаються максимально вестернізувати внутрішню інфраструктуру, але вдається це їм не легко. Контрастність кумедно проявляється, коли вулицею поряд чимчикують туристка-дамочка в міні- антипригарному покриттю малізованому одязі, а поряд – жінка, з ніг до голови оповита чорним „простирадлом” (даруйте, забула як називається). А стовпчик термометра тим часом показує 35 градусів за Цельсієм у затінку.

Не дивуйтеся якщо на вулиці котрийсь із єгиптян вам запропонує декілька десятків верблюдів за вашу подругу… То звична річ. Калим (щось на зразок викупу) за наречену.

Колір Червоного моря вражає, прозорість води також. Таку галмурну бірюзу на наших домашніх українських морях спостерігати не вдавалось. Тепер настав час пірнальної маски. Одягаємо її як можемо і прямуємо до найближчих коралових рификів, або ж просто до великих уламків каміння. Тут і починається найцікавіше. Різноманіття та яскравість рибок вражає, до того ж вони абсолютно небоязкі і підпускають до себе на відстань витягнутої руки, а то й ближче. Мимоволі захопишся дайвінгом. Спостерігати риб не набридає, кожного разу вони різні, лише іноді зустрічаєш знайомі екземпляри.

Існує відчайдушна конкуренція серед місцевих жителів щодо надання туристичних послуг. Якщо самі того не захочете, нудьгувати не доведеться. Обирати гіда треба ретельно, обговорювати всі умови, інакше враження від подорожі залишаться далеко не найкращі.

Але, у будь-якому разі, головне у вашій подорожі це внутрішній настрій та стан душі. Якщо ви вже відпочиваєте, то – відпочивайте, і ніщо не зможе стати на заваді. 

P.S.: не забудьте узяти з собою телефони українського посольства/консульства у країні куди намилились та контакти українського туристичного агентства.

Вся Ваша, КаранДаша

Здається, хтось із мудреців сказав, що “нема досвіду, окрім власного”. Тож в даному опусі ви не прочитаєте щось з того, що автор не відчув на собі. Гадаю, інформація комусь знадобиться – в якості порад, власний досвід здобувайте самі!

Міф перший. “Куди-небудь, тільки з Мени”

Гарно там, де нас нема. Спілкування з багатьма людьми показує – виїзд з Мени став помилкою, на чужині виявилося набагато гірше (про проблеми - окремо). До того ж, багато хто карає себе з того, що крок був необдуманий. Але, то їх досвід. Я згодився стати мігрантом лише після надходження дійсно цікавої пропозиції і річного(!) обдумування.

Міф другий. “Там” більше шансів себе реалізувати

Звісно, шансів там багато, та чи чекають вони саме вас – попит і пропозиція йдуть поряд. Шукачів удачі у великому місті настільки ж більше, наскільки і шансів. Тобто математика вам каже, що “еволюційна боротьба” чекатиме вас будь-де.

Міф третій. Мена – болото, в якому немає грошей

Гадаю що цей міф майже зник. Ціни на житло, кількість якісних авто – це все фактори, що його розвінчують. Звісно, шкода, що вказані аргументи обходять вас боком. То може проблема не в місті?

Міф четвертий. “Ми з Чернігова”

Любіть своє місто, свою Батьківщину. Її не обирають. Гріш ціна тому середовищу, де вас будуть цінувати лишень за походження. Ваші професійні здібності мають бути набагато більш вагомим аргументом. У мене запитали про місце народження у приватній бесіді через півроку роботи.

Міф п’ятий. В Мені легко спитися і піти на дно від безвиході

Спитися можна в любому місті и місці – не шмурдяком, то дорогим пійлом. Так само і безвихідь може поглинути вас навіть при доволі респектабельній роботі. Віра в себе не залежить від вказаних факторів. Вона або є, або її нема.

Міф шостий. Легко бути розумним, коли тобі далося все легко

Доведеться визнати, що за межами району всі ми рівні і починаємо з нуля. З кожним додатковим кілометром вага вашого “районного статусу” сходить нанівець. Скористайтеся цим для нівелювання негативних факторів та сторінок біографії.

Міф сьомий. Гроші не пахнуть

Чекаю не негативну реакцію з боку інших вихідців з Мени, що спробували “чужого хліба”, та виражу власну думку. Не забувайте про власну гідність. Ніде і ніколи.

Міф восьмий. Робота на чужині піднімає мене над іншими

Схоже на п.4. Шкода, коли вас цінують за статус, а не за людські якості. Для декого ви просто однокласник, назавжди. І не треба доводити, що ви солідний директор великої фірми – інколи треба бути просто однокласником.

Міф дев’ятий. Ніколи не повернуся до Мени

Якщо у вас є той міф, давайте поговоримо про нього років через двадцять.

Міф десятий. Ваш власний

Залишу цю позицію пустою. Шлях кожного з нас складний і неповторний. Готових рецептів нема. Чужого досвіду теж.

zaha

У середньому, десять мільйонів співвітчизників наразі трудяться за кордоном нашої держави. Ще тридцять відсотків дуже хочуть ТУДИ потрапити, хоч би на деякий час. Близько 21,5 млрд. баксів ввозиться заробітчанами щорічно – це майже чверть ВВП країни. Тисячі дітей позбавлені безпосередньої турботи і своєчасної підтримки батьків-заробітчан. Незліченна кількість молодих і креативних інтелектуалів продають цінні ідеї та сумлінну працю чужинцям, а натомість, керівні посади в Україні часто-густо займають самозакохані таткові синочки, котрим плювати хотілось на розвиток практично усього, окрім власного банківського рахунку та егоїзму.

Ці тези – не просто чергове сумне нагадування про те, як наша люба демократична країна дбає про свою найвищу цінність – громадян, а складові набагато серйознішої проблеми: розвитку української нації. 

Що ж сприяє загостренню ситуації? Проаналізуймо перспективи пересічного громадянина України на сучасному ринку праці.

Фактично кожен ринок вакансій можна умовно поділити на дві вагомі складові: вакансії, що надаються державними установами та приватними власниками комерційних структур. 

Якщо ви стовідсотково упевнені у своїх можливостях, звикли цінувати кожну хвилину (час – це гроші), збираєтесь виконувати роботу якісно, але тільки за умови, що на вас чекатиме щедра винагорода – тоді вам до приватного власника. Тут ви можете заробити рівно стільки, скільки й зробите. Та не завжди. Не забувайте, що комерція і чесність, поняття не тотожні. А совість, ваш майбутній приватний роботодавець, скоріш за все, давно конвертував у валюту. Забути можете про наступне: трудову книжку і трудовий стаж, нормований робочий день, соціальний пакет (так-так, разом із відпустками і лікарняними), часто забути доводиться навіть про особисте життя (його влаштуєте, потім, коли заробите $) і здоров’я. Висновок: на авантюру треба і відповідати авантюрою (хіба цьому нас учили наші шановні викладачі етики, естетики та психології у вузах?). Міцнючі нерви, прутень зі сталі замість хребта і холодний розрахунок – необхідні якості працівника приватної комерційної фірми. А-а, мало не забув, на ваш шматок пластику, що гордо зветься «диплом», навряд чи хто гляне. Згущую фарби? Може. З кожного правила бувають приємні винятки, але загальні соціологічні дослідження та досвід друзів свідчать саме про вищевикладене.

Коли ж ви пошановувач стабільності, захищеності, законності у праці, а ще вас тішить щомісячна однакова зарплатня, вчасна відпустка, вихідні, а в результаті  державна пенсія – вас ласкаво запрошують підприємства державні. Тільки врахуйте, що таких організацій, реально діючих і процвітаючих, з кожним днем стає все менше, а охочих знайти роботу… ну самі розумієте. Зазвичай у повітрі зависають мізерні вакансії з мізерною платнею за роботу і відповідними перспективами. Хочете більшого? Ну то шукайте «волохату лапу» (для іноземців: «волохата лапа» - це такий персонаж українського народного фолькльору, допомагає працевлаштуватися, навіть якщо ти нічогісінько не умієш. Персонаж добрий. Харчується хабарами). 

Хотілось би виокремити коло героїчних осіб, які працюють у державних установах за інтелігентними, давніми і потрібними людству професіями. Самовіддано, за покликом душі вони трудяться, незважаючи ні на які фактори. Знімаю капелюха.

Не адаптовані до розглянутих умов (а часто ще й пригнічені власними соціальними бідами) люди вірішують спробувати щастя «за бугром». Прикро. Особливо, якщо врахувати всі небезпеки «забугорря». Торгівля людьми, сексуальне рабство, псевдо боргові зобов’язання та штрафи замість грошей, непосильна каторжна праця і знущання – тільки частина сюрпризів, котрі чигають на неуважного та юридично некомпетентного громадянина-нелегала. Адже, добре там, де нас нема.

Тепер про приємне. Очільники відповідних міністерств та відомств мляво, але нарешті починають ворушитися. На сьогодні маємо наступні зміни:

1). До вищих навчальних закладів – через незалежне тестування. З цього року аби вступити до престижного універу потрібно замість «дати на лапу» пред’явити сертифікат про проходження незалежного тестування. При чому стосується це як осіб, що лише закінчили школу, так і дорослих, які вирішили змінити фах і перевчитися. Для кожного факультету своя кількість балів, свої тести, жорсткий відбір за єдиним параметром - знаннями. Знаєш – маєш. Схема: розумні вчитимуться і потім компетентно розбудовуватимуть країну, створюючи комфортні умови проживання своїм співгромадянам, а люди менше обдаровані змушені будуть опанувати прості професії (для вступу в ПТУ і отримання робітничої професії не потрібно здавати тестів), заразом і прогалини на ринку робочих спеціальностей заповняться. Вища освіта перестає бути модним атрибутом сучасного піпла та способом бізнесу псевдонавчальних закладів і намагається таки перетворитись у ОСВІТУ.

2). Профорієнтація – всьому голова.  Мінпраці б’є на сполох: наші студенти не готові до роботи, не певні, чи правильно обрали собі шлях і не знають власних здібностей. Тому, в усіх навчальних закладах та різних інстанціях, причетних до розвитку особистості молодих людей, активно впроваджуються навчальні курси на кшталт «Побудова кар’єри», «Людина і світ професій» (до слова, в Америці курс «Career Development» є загальнообов’язковим ще з 80-х років, він навчає дітей розбиратися у власних якостях, планувати кар’єру, враховуючи соціальні прогнози, і готуватися до реального робочого місця змалечку).

Невже колись і ми заживемо так як ВОНИ ТАМ? Невже забудемо про таке явище як безпорадні професіонали? Може, якщо перестанемо пристосовуватись до умов, котрі нам не підходять. Якщо дамо змогу самим собі розкрити внутрішній потенціал, реалізувати професійні здібності. Якщо держава перестане бути монстром, від якого хочеться тікати… 

By Saintnick

Чим вражає проза Малярчук? Перш за все – стилем. Дехто припускає, що то сучасний сюрреалізм, але навіть сама пані Тетяна не дає чіткого визначення своєму унікальному стилеві. Короткі розповіді з коротких влучних речень із ДУЖЕ особливою логікою і «смакуванням» найбезглуздіших на перший погляд деталей. Тут ви вже, мабуть, запитаєтеся про що пише дівчинка… Хм. Давайте так, ось деякі етюди з творів письменниці, а висновки за вами:

самотні люди, що мовчать; тварини, які розмовляють; будинки, що відростають на один поверх щодня; дивні леді, котрі бояться аби їхні акваріумні рибки не переплутали воду з повітрям і не випливли у кватирку; переповідання снів людині, яка страждає на безсоння і сама снів бачити не в змозі; пересування багатоповерхівками на каное; використання бороди Бога у якості канату … фольклор різних країн; аналіз колективного підсвідомого; любов; гармонічні людські стосунки і втручання у них сторонніх осіб; результати маніпуляцій свідомістю; особливий закарпатський сленг, стьоб, цікаві приколи, а ще все те, що ви самі знайдете між рядків. 

Починати читати раджу з «Ендшпіль Адольфо, або троянда для Лізи» і далі «Згори вниз. Книга страхів», «Як я стала святою» та збірка новел «Говорити», котра, до речі, скосила якусь там літературну премію ось цього року. На халяву текстів Малярчук не знайдете, хоча я й не намагався (книжок в продажу вистачає, ціна – до 20 грн. за примірник), просто здогадка, бо видають дівчинку серйозні видавничі контори, а вони останнім часом шось дуже вже наполегливо «блюдуть» питання піратства… 

Saintnick

Зростання кількості емансипованих жінок, феміністок, кар’єристок безпосередньо пов’язане з ТБ. «Якби не було телебачення, жінки досі залишалися б домогосподарками», — впевнені Роберт Дженсен з університету Брауна та Емілі Остер з університету Чикаго.

Вчені проаналізували дані дослідження про старіння індусів в Індії, що проводилося у п’яти штатах країни (Біхар, Гоа, Харіяна, Таміл Наду і Делі) з 2001 по 2003 рік серед 2,7 тис. домогосподарств, у яких хоча б один член сім’ї був віком понад 50 років. Частина дослідження присвячувалася соціальному становищу жінок — саме ці дані й використовували Дженсен та Остер.

Бум телебачення пройшовся по Індії нещодавно: за останні п’ять років покриття країни кабельним ТБ зросло вдвічі. Зараз в Індії 112 млн домогосподарств дивляться телевізор, причому 61% з них — кабельне або супутникове ТБ. «Для індусів культурний прорив, доступ до світових новин подібний до будівництва мережі громадських туалетів в індійській глибинці або встановлення у більшості квартир та будинків кондиціонерів», — пишуть Дженсен та Остер.

Дослідження вчених засвідчило: у тих сім’ях, де представниці слабкої статі дивляться телевізор (причому бажано світові телеканали на зразок англійського ВВС або американського СNN), значно поменшало випадків насильства над жінками. Понад те, у таких сім’ях жінки беруть участь у сімейній нараді й частіше народжуються дівчатка, ніж більш бажані за індійською традицією хлопчики. Підключення кабельного ТБ приводить до зростання коефіцієнта автономності (тобто незалежності) жінки на 0,16%, а коефіцієнт переваги народження хлопчика знижується на 0,14%. Причому ефект ТБ спрацьовує дуже швидко: вже через 6-7 місяців перегляду західних телеканалів жінка починає обстоювати свої права. «Наявність телевізора вдома замінює п’ять років освіти дівчини в школі чи технікумі», — запевняють економісти.

Схоже, проблему дискримінації за статевою ознакою нарешті вирішено: достатньо забезпечити кожну сім’ю телевізором. Щоправда, зворотного ефекту — чи впливає демонтаж кабельного ТБ на уповільнення емансипації і фемінізму — вчені не виявили.

Але життя шпигунів-вбивць, а з моря виловили особу саме такої професії, неспокійне і, як правило, дуже коротке – через два роки Джейсона Борна знайшли довгі руки російського ФСБ, вбили дівчину, а самого змусили прийняти ванну в індійській річці, куди, як відомо, викидають рештки спалених індійців. Борн такої образи витримати не зміг, розсердився і добив не лише залишки людей зі свого таємного проекту, а й заразом розніс половину Москви, після чого, втішений знанням свого нового імені, попросив пробачення у доньки жертв одного свого завдання, дуже схожої на майбутню кнєсінку Єлень, і зник, здавалося б назавжди. Але, як відомо «Ніколи не кажи ніколи», тож для доведення серії до логічної цифри «3» бідного Борна знову=
витягли із нетрів минулого і відправили розбивати машини.Можливо такий ретельний переказ перших двох частин про сучасного американського конкурента британцю Бонду виявиться зайвим. Але особисто мені довелось переглянути їх ще раз, і то не тому, що потрібно було згадати подробиці чи поновити враження, ні – а згадати хоча б в загальних рисах сюжет, оскільки фільми про Борна були таким же продуктом одноразового вжитку, як обгортки гамбургерів в МакДональдсі – весь сюжет вилітав з голови через тиждень після перегляду, а через рік неможливо було з упевненістю сказати, чи той фільм взагалі колись був переглянутий.
Але були у «Борна» і гарні сторони, потрібно це визнати. В першу чергу «Ідентифікація» не лише зайняла свою нішу – вона її створила, схрестивши типажі, які вже пішли на пенсію – Командо та Джеймса Бонда. Борн, хоч і запозичив, з невеликими змінами, у свого британського колеги роботу та ім’я, був все ж не естетом в білій сорочці, в той же час і не грубим солдафоном – це був новий тип кіногероя – такий собі універсал-вбивця з непримітною зовнішністю і непоказною статурою, але смертельний, як укус королівська кобра. До того ж він не ганявся за секретами КДБ і не рятував сім’ю, він навіть не палав бажанням займатись своєю роботою – всю першу частину було присвячено виключно пошуками інформації про себе та рятуванню від колишніх роботодавців. Загалом історія хоч і не була шедевром, але виглядала монолітно і мала досить цікаві риси.

Досить значні зміни відбулися два роки потому, коли Бред Пітт вмовив Дуга Лімана, режисера першої частини, взятися за створення фільму про пригоди шпигунської сімейки Смітів. Сценарій «Ідентифікації» і так мав досить відмінностей від оригіналу, з приходом нового режисера акценти фільму ще більш змістились. Полу Ґрінґрассу вочевидь не дають спокою лаври Майкла Бея, його так і тягне рознести до біса якийсь відомий мегаполіс і перебити при цьому десяток-другий машин, натомість саме шпигунська частина провисла і втратила будь-яку оригінальність – ті самі внутрішні розбірки, корумповані боси спецслужб, підстави та інші неодмінні атрибути посереднього шпигунського романчика в м’якій обгортці. Де й поділись непомітні рухи, блискавичні удари, які завершували бійку в долі секунди, приховані операції – Джейсон взяв собі за приклад Джона «Міцного горішка» МакКлейна.
Якщо продовжити порівняння з отруйними створіннями, Борн з непомітної в траві кобри перетворився на обважнілу анаконду, яка повзає не звертаючи уваги ні на що і ковтає те, що інколи не може проковтнути. І, якщо друга частина ще більш-менш ліпилась докупи, то третя відразу нагадала відомий випадок, який не так давно обійшов усі ЗМІ світу – удав намагався проковтнути крокодила, не розрахував своїх сил і лопнув, а його понівечені рештки знайшли плаваючими в брудній воді. «Ультиматум» виявився схожим не на категоричну погрозу, а на шматочки того самого удава, які плавають в брудній воді.

Звісно, Ґрінґрасс собі не зрадив і цього разу Борн та його супротивник десять хвилин розносять головами унітази не гірше сумнозвісних термінаторів. Тільки такого добра в сучасних бойовиках хоч греблю гати. А от сюжет, над яким довго не сиділи, а просто висмоктали з останніх п’яти хвилин другої частини, не тримається купи. От тільки яка-не-яка шпигунська атмосфера була не лише знищена, на її могилі станцювали гопака, намагаючись вигадати Борну хоч трохи достовірне минуле, яке чомусь нагадує безпорадні спроби чи то зайти до чорного вігваму Девіда Лінча, чи безсовісно передерти біографію Росомахи з «Людей Х». Натомість, в картині чомусь порівну несумісних речей – патріотичного пафосу і негативного ставлення до власних захисників патріотизму в плащах та з кинджалами. І найголовніше – нема жодного співчуття режисера до власних персонажів, може тому третя частина «Борна» мені запам’яталася краще, аніж перша. Але виключно з негативного боку.

Ярослав Вішталюк

Кохання – це просто. І не варто ускладнювати. Є ВІН і ВОНА. Вони повинні зустрітися і покохати одне одного. Що може бути простіше… І далі теж нічого складного – далі вони кохатимуть-кохатимуть-кохатимуть, незважаючи ні на що, переборють всі труднощі, врятують одне одного від всього, і не раз, чекатимуть завжди, ніколи не зрадять навіть у думках…

І, звісно, щоб було цікавіше кохати, організовувати труднощі, та ще щоб було від чого рятувати і не вистачало часу на оте “навіть у думках” – їм варто посадити хоч щось, народити дівчинку і хлопчика (можливі варіанти), та і з хатою щось вирішити в ідеалі – хоч це і не важливо… Отож – якщо по-мінімуму – кохати-кохати-кохати і вмерти в один день.
Заштопорило цю всю історію на “вони повинні зустрітися”. Практика показала, що ніхто нікому нічого не повинен – і ось… Всі проходять повз всіх і з зустріччю явна нескладушка. Все інше взагалі за гранню фантастики. Коли вже набридло переходити на інший бік вулиць, щоб уникнути зустрічі зі знайомим, і запитання на кшталт “Ти що, ДОСІ незаміжня???” виїли всє серце, вона вирішила діяти. Хоч що таке оте ДОСІ – не зрозуміло. Але традиційні відмовки “вчуся-роблю карєру-перебираю” наштовхувались уже на співчутливі погляди, в яких було одне – “ніхто не бере”. Тупа психологія пересічних бабів, для яких “заміж” – втілення щастя і єдина втіха життя. Хай негарний, і не відбувся, і не успішний, і взагалі пє запоями, а ще і бється іноді – але ж “женився”. І взагалі – в хаті потрібен мужчина. Як же диван без мужчини…

Та зараз не про це.
Де беруться оті кохані – так і лишилося загадкою. Подруги не розуміли самої суті питання “де взяти”, бо в них десь брались, як таргани – ніби й нізвідки. І взагалі – навіщо воно тобі, всі вони козли, давайте ліпше за нас, гарних, випємо під шоколадку… Встигнеш іще. Козли, звичайно. Але ж кохання… “Яке кохання??? – дивувались ті ж подруги, підмальовуючи губи і поспішаючи на здибанку до чергового нововиниклого Олега-Мишка-Артура або і просто до єдиного і законного чоловіка додому, - їсти звариш, приголубиш, а там аби гроші приносив.

Не переймайся, прийде ще якийсь і до твого воза… козел”. І все – тільки хмаринка парфумного шлейфу і щось таке в очах наступного ранку… Вони бігли в свої реальності, а вона лишалась вдома сама мити філіжанки і чарочки. Змивала сліди від помади і думала, що є таки те кохання, є. Хай не брешуть. Бо що в їхніх очах зранку, коли тільки повертаються від тих своїх Мишків-Гришків? Щось таке, що зникає, як слід від променя на воді…
Від віри в кохання саме кохання не зявляється – це було доведено добрим десятком літ очікування. Доведеться таки пошукати… Довго складала оголошення на тему “шукаю”, це чомусь нагадало дитячу пісеньку “пропала собака по клічкє Дружок” і ще – аукціон рабів з книжки “Історія” для якогось з середніх класів. Як можна втиснути свою самотність і віру в цифрові виміри “рік-вага-зріст” і зовсім вже безглузді скорочення “в.о., без ш/з і ж/п”? Ну та всі втискують – і вона не виняток. Та і крик душі точно наштовхне пошукачів на думку про наявність отої “ши-зи”.

Ну ось, написала-надіслала, давай, ловися уже, принце, великий чи який там вийде, а то без кохання в житті повна ж/п… В оголошенні, опублікованому на сірій сторінці, вона все одно себе не бачила і не впізавала. І відповіді на таке типове зізнання в самотності надійшли дуже однотипні. “Самотній-тимчасово безробітний-живу з мамою”. Або “розлучений-всі баби-стерви”. Та ще “шукаю давно-буду шукати вічно”. Цього варто було очікувати, але ж хотілося чогось на кшталт “принц на білому-блакитні очі-спрагле за коханням серце”. Очевидно, в “службах” такі не водяться. А блакитні очі і спортивна статура плюс спрагле серце тут було тільки в тих, з місць позбавлення всього на світі… Дякую-спасибі.
Наступним приколом цивілізації був Інтернет. Він виявився притулком інтелектуально-проблемних парубків (тих, у кого інтелект зашкалює – і це проблема, і тих, у кого він вперто прагне до нуля – і це теж проблема) та ще стурбовано-сексуальних жонатиків (з цими все зрозуміло). Тут легко можна було знайти тіло для випадкового перепиху і неможливо – отого омріяного “принця”. А одного разу, коли вона недодивилась і в пошук влізло “парєнь іщєт парня”, система видала їй таку кількість альтернативних мужчин, що стало чомусь смішно і навіть зрозуміло, чому тисячі тисяч жінок залишаються самотніми – нормальних мужиків реально не вистачає! “Вокруг одні папуаси”…

Ні, вона таки переписувалась з місяць з хлопчиною, який в павутині чомусь називав себе жахливим матюковим технічним терміном, але в реальному житті відзивася на імя Артем. Вони навіть зустрілися “на кавусьці”, порозмовляли годинку і розійшлись без найменшого бажання зустрічатися знову… Інтернет як сваху довелося закинути.
Справжні свахи з реального життя із завданням теж не впорались. А все тому, що “вженити” вони хотіли таких самих дезертирів з любовного фронту, яким була і сама кандидатка в наречені. Ніби і кохання їм хочеться, а тільки намалюється на горизонті підкинутий кимось претендент на звання коханої людини – одразу виникає всеперемагаюче бажання втекти і сховатися в звичній мушлі рака-самітника. Сидять два дезертира, намагаються нібито сподобатись одне одному, а насправді шукають собі виправдання і планують подумки чергову втечу…

Та і у всіх цих спровокованих знайомствах є щось від насилля. А кохання – це ж свобода…
…З іншого боку – в житті ж є і свобода вибору. Може життя рака-самітника бути його вибором? От нема поки кохання чи і зовсім того кохання нема. А може, його і не треба? Живуть же люди без кохання… Чи ні?

Наталі МУР